Українська книжка більше не потребує виправдань. Ще десять років тому доводилося пояснювати, чому варто читати «своїх», а не одразу братися за перекладну прозу. Сьогодні ситуація інша: українські автори виходять у фінали міжнародних премій, їхні книжки перекладають десятками мов, а в книгарнях черги на нові видання — не рідкість. Щось явно змінилося. І це «щось» варто дослідити.

Що відбувається з українською літературою сьогодні

Повномасштабне вторгнення 2022 року зробило те, чого не вдавалося жодній культурній програмі: воно змусило весь світ звернути увагу на Україну — і на її літературу зокрема. Видавці з Німеччини, Франції, США, Великої Британії почали активно шукати українських авторів для перекладу. Не з жалю, а з реального інтересу: виявилося, що тут є що читати.

Всередині країни теж відбулися зміни. Люди, які роками читали виключно англомовну або перекладну прозу, раптом потягнулися до українських книжок. Частково — з патріотичних міркувань, але дуже швидко виявилося, що це не жертва, а задоволення. Сучасна українська проза — це не те, чим лякали в школі. Вона жива, різна, часом жорстка, часом дуже смішна, і майже завжди чесна.

Тематично література теж змінилася. Якщо до 2014 року домінували постмодерністські ігри зі стилем і формою, то після — з’явився запит на документальність, на свідчення, на живий голос. Автори, які раніше писали камерну психологічну прозу, раптом опинилися в окопах або евакуаційних потягах — і почали писати про це. Не завжди зручно, не завжди красиво, але завжди правдиво.

Письменники, яких читає вся Україна

Є кілька імен, які знають навіть ті, хто не надто стежить за літературним процесом. Це не просто «класики сучасності» — це автори, які сформували те, як українська проза і поезія виглядають зараз.

Юрій Андрухович — мабуть, найвідоміший за кордоном. Його романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія» — це свого роду карта постсовєтського хаосу, написана з іронією, ерудицією і дивовижним відчуттям ритму. Андрухович — один із засновників «Бу-Ба-Бу», літературного угруповання, яке в 1990-х перевернуло уявлення про те, якою може бути українська поезія. Якщо ви ніколи не читали Андруховича — почніть з «Перверзії». Це роман-карнавал, де Венеція, смерть і постмодернізм переплітаються так, що неможливо відірватися.

Оксана Забужко — інша вага, інший тон. Її «Польові дослідження з українського сексу» в 1990-х були справжнім культурним шоком: жінка говорить про власне тіло, про стосунки, про колоніальну травму — відверто і без прикрас. Сьогодні Забужко — це передусім есеїстка і публіцист, чиї тексти про війну, ідентичність і пам’ять читають по всьому світу. Її книга «І знов я влізаю в танк» — обов’язкове читання для тих, хто хоче зрозуміти, що відбувається з Україною через призму культури і мови.

Мова — це не просто спосіб спілкування. Це спосіб існування. Коли вбивають мову, вбивають людей.

Сергій Жадан — окрема розмова. Він одночасно поет, прозаїк, фронтмен гурту і людина, яка під час обстрілів Харкова залишалася в місті й возила гуманітарну допомогу. Його роман «Інтернат» — один із найсильніших текстів про Донбас і про людей, які опинилися між двох вогнів. «Ворошиловград», «Месопотамія», «Тамплієри» — кожна книга Жадана це окремий світ зі своєю географією, своїми персонажами і своїм особливим ритмом, який відчувається навіть у прозі.

Нові голоси — письменники, які заявили про себе після 2014 року

Поряд із «зірками» першого ряду є ціле покоління авторів, які прийшли в літературу вже після Майдану. Їхні тексти — це інший досвід, інша оптика.

Тамара Горіха Зерня написала «Доцю» — роман про матір, чий син воює на Донбасі. Книга вийшла у 2019 році і одразу стала явищем: її читали і плакали, передавали одне одному, обговорювали в соцмережах. Це не «воєнна проза» у звичному розумінні — це дуже особиста, дуже жіноча книга про очікування, про страх і про любов, яка не вміє здаватися.

Артем Чех — письменник і ветеран. Його «Хто я? Горобець!» і «Точка нуль» — документальна проза про армію, написана без героїзації і без нарікань. Просто — як воно є. Чех пише сухо, точно, іноді з чорним гумором, і саме ця стриманість робить його тексти особливо пронизливими.

Катерина Бабкіна — зовсім інший регістр. Її проза — психологічна, тонка, іноді майже казкова. Збірка «Щасливі голі люди» і роман «Мій дід танцював краще за всіх» — це тексти про стосунки, пам’ять, родину, про те, як минуле живе всередині нас. Бабкіна вміє писати про складні речі легко — і це рідкісний талант.

Макс Кідрук займає окрему нішу — популярна художня проза, трилери, пригоди. Його книги «Не озирайся і мовчи», «Де немає Бога», «Колонія» — це те, що читають у потягах і не можуть зупинитися. Кідрук довів, що українською можна писати захопливо і комерційно успішно — і це теж важливо.

Сучасні українські письменники і їхні найвідоміші книги

Поети, яких варто знати

Українська поезія переживає дивний, болісний і водночас дуже живий момент. Під час війни люди потягнулися до коротких форм — вірш можна прочитати між сиренами, між чергуваннями, між новинами. І виявилося, що поезія — це не щось архівне і шкільне, а щось дуже потрібне прямо зараз.

Сергій Жадан тут знову поза конкуренцією. Його збірки «Тамплієри», «Антена», «Список кораблів» — це поезія, яка звучить як музика і ранить як осколок. Жадан читає свої вірші на концертах, і зали плачуть. Це рідкість у будь-якій літературі.

Борис Гуменюк — поет і ветеран, автор збірки «Блокпост». Його вірші — це свідчення, написане людиною, яка бачила все на власні очі. Без метафор заради метафор, без краси заради краси. Тільки правда.

Маріанна Кіяновська написала «Бабин Яр. Голосами» — книгу, яка отримала міжнародне визнання і була перекладена кількома мовами. Це поетичне свідчення про Голокост, написане від імені жертв. Читати важко. Але треба.

Поезія — це те, що залишається, коли слова вже не можуть пояснити нічого.

Є також молодші поети, які активно публікуються в соцмережах і літературних журналах — Дмитро Лазуткін, Галина Крук, Остап Сливинський. Їхні тексти варто шукати в антологіях сучасної поезії або в онлайн-виданнях на кшталт «ЛітАкценту» чи «Читомо».

Нон-фікшн і документальна проза — окремий пласт

Якщо художня проза — це спосіб відчути, то нон-фікшн — це спосіб зрозуміти. І в Україні цей жанр розвивається дуже активно, особливо після 2022 року.

Станіслав Асєєв — журналіст, який провів майже три роки в таборі «Ізоляція» на окупованій території Донецька. Його книга «Світлий шлях. Історія одного концтабору» — це документ, який неможливо читати спокійно. Це не публіцистика, це свідчення людини, яка вижила і вирішила розповісти.

Наталія Гуменюк — репортажна проза про Майдан і про схід країни. Її «Загублений острів» — репортажі з Криму після анексії, написані з журналістською точністю і людською теплотою одночасно.

Марина Гримич пише на перетині наукового і художнього — її книги про українську культуру, побут і ментальність читаються як захопливі есе, а не як академічні праці. Для тих, хто хоче розуміти Україну глибше.

Окремо варто згадати «Книгу Лева» Юрія Винничука — це не зовсім нон-фікшн, але і не зовсім художня проза. Винничук збирає міські легенди, забуті історії, дивних персонажів — і перетворює це на живу літературу. Його Львів — це окремий всесвіт.

З чого почати, якщо ти давно не читав українською

Це питання задають часто, і воно абсолютно чесне. Якщо остання українська книжка, яку ви читали, була зі шкільної програми — повернення може здаватися складним. Але насправді все простіше.

Якщо хочеться чогось емоційного і не надто довгого — беріть «Доцю» Тамари Горіхи Зерні. Вона читається за один-два вечори і залишає дуже сильне враження. Або збірку оповідань Катерини Бабкіної — можна читати по одному, не обов’язково підряд.

Якщо хочеться зрозуміти контекст — «Інтернат» Жадана або «І знов я влізаю в танк» Забужко. Це складніше, але дуже важливо.

Якщо просто хочеться захопливого читання без зайвого навантаження — Макс Кідрук. «Не озирайся і мовчи» або «Колонія». Це добротний жанровий роман, написаний українською, і він затягує.

Де шукати книжки? Найпростіше — онлайн-магазини «Yakaboo», «Книгарня Є», «Розетка». Електронні версії є на «Bookmate» і «Litres Україна». Якщо хочеться підтримати незалежні видавництва — шукайте книжки видавництв «Meridian Czernowitz», «Видавництво Старого Лева», «Фабула», «Vivat». Вони роблять дуже гарні книжки і дуже важливу роботу.

Є ще один варіант — бібліотеки. Так, вони ще існують, і в багатьох містах їх активно оновлюють. Публічна бібліотека — це безкоштовно і часто несподівано приємно.

Українська література сьогодні — це не обов’язок і не культурна повинність. Це живий організм, який реагує на те, що відбувається навколо, і робить це по-різному: іноді криком, іноді пошепки, іноді з чорним гумором, іноді з такою ніжністю, що перехоплює подих. Читати її — це не просто підтримка. Це розмова. З авторами, з країною, з собою.